Нейроіммунологіческіе теорії патогенезу шизофренії


При шизофренії багато дослідників відзначали змінену реактивність організму, вважаючи, що існують як гомеостатические порушення, обумовлені спотворенням процесів регуляції в центральній нервовій системі, так і незалежні самостійні або общесоматические порушення.


В подальшому склалася точка зору, що зміни з боку імунної системи при шизофренії незалежні від функціонального стану центральної нервової системи. Ця гіпотеза частково знаходила своє підтвердження в результатах, отриманих при вивченні наслідків ревакцинації хворих на шизофренію.


Пізніше в літературі активно обговорювалася думка про розвиток у хворих на шизофренію нейрогуморальних зрушень, які проявляють себе імунодефіцитний стан.


В даний час накопичено безліч фактів, які свідчать про зміну клітинного і гуморального імунітету при шизофренії. Причому цікаво відзначити, що на першому етапі перебігу хвороби майже завжди відзначається активація імунної системи.


Незалежно від причин шизофренії, її лікування проходить за певним алгоритмом

Взаємозв’язок імунної та нервової систем організму не викликає сумнівів, і не випадково в даний час активно розвивається новий науковий напрям – психонейроиммунология, яка вивчає особливості взаємодії (нейро-) ендокринної та імунної систем. Остання представлена ​​клітинним і гуморальним ланкою, що реагує на патоген як цілісна захисна система організму. При цьому імунна реакція сама регулюється за допомогою механізму зворотного зв’язку, а також може модулюватися процесами, що відбуваються в ендокринній і нервовій системах. Всім трьом системам (імунна, ендокринна, нервова) властива здатність до взаємодії на досить віддаленій відстані за допомогою хімічних агентів. Крім того, між нервової та імунної системами існує анатомічна взаємозв’язок. Як приклад можна привести афферентную іннервацію більшості лімфатичних органів.


Взаємодія трьох систем відбувається і на клітинному рівні: лімфоцити переносять сполуки, необхідні для адренокортикотропного гормону, моноаминов і нейропептидів (опіатів). Імунні модулятори, (IL-1) в свою чергу, впливають на вісь гіпоталамус – гіпофіз і здатні стимулювати центральний метаболізм норадреналіну і серотоніну. Носіями клітинної імунної системи є клітини лімфатичного ряду, які в своєму розвитку проходять різні процеси дозрівання. Саме вони відповідають за неспецифічна відповідь імунної системи на той чи інший патоген. В якості первинної захисту імунної системи виступають фагоцитирующие гранулоцити і моноцити (макрофаги). Ті та інші реалізують свої завдання, захищаючи організм від збудників хвороб і інших потенційно небезпечних речовин у взаємодії з системою комплементу, цитокінами і інтерлейкіну.


Класичним прикладом нейроендокрінного впливу на імунну систему і мережу цитокінів вважається реакція стресу. На початку ХХ століття було виявлено підвищення кількості лімфоцитів в периферичної крові і скорочення розмірів селезінки за рахунок механічного викиду лімфоцитів у відповідь на введення адреналіну. Надалі багато дослідників відзначали зростання числа лімфоцитів і лейкоцитів в ситуації стресу. Свого часу H. Selye (1956) описав «загальний синдром адаптації», що проходив три фази (тривога, опір, виснаження) і характеризується тріадою: гіпертрофією кори надниркових залоз, атрофією лімфатичних органів і формуванням виразки шлунка. При наявності сформованих копінг-механізмів відбувається подолання наслідків стресу, загальна реактивність організму знижується, в разі їх відсутності, навпаки, створюються передумови для виникнення психосоматичних розладів. При депресії спостерігається хронічна активація системи стресу з каскадом через кортикотропин і адренокортикотропний гормон постійним вивільненням кортізолда з кори надниркових залоз. При цьому негативна зворотний зв’язок здійснюється за участю глюкокортикоїдних рецепторів, розташованих в глибоких структурах мозку. Вплив стресу на імунну систему носить комплексний характер і в першу чергу відбивається на клітинному компоненті імунної системи. Під час стресу відбувається значне збільшення числа Т-клітин, помітно виявляють себе маркери активності імунної системи, збільшується кількість NK-клітин. Через дві години після стресу, навпаки, спостерігається падіння активності імунної системи. Дослідження показали, що катехоламіни впливають на клітинну імунну систему, особливо на активність NK-клітин. При хронічному стані стресу, а також в період депресії виявляється зменшення кількості CD4-, CD8- і NK-клітин, слабшають у своїй виразності процеси, пов’язані з проліферацією клітин.


Будь-яка «реакція на екстрений випадок» (Cannon, 1932) виражається в тому, що в разі небезпеки організм реагує порушенням симпатичної нервової системи і гальмуванням парасимпатичної. Як нейротрансмітерів тут виступають катехоламіни: адреналін і норадреналін. Через короткий відрізок часу відбувається активація кількох систем, що супроводжується викидом нейроендокринних гормонів. Під впливом норадреналіну, що вивільняється з нейронів заднього відділу стовбура мозку (locus coerules), активуються структури гіпоталамуса (паравентрикулярного ядро), в свою чергу, стимулюють викид адренокортикотропного гормону гіпофіза, який продукує виділення кортизолу. Останній відповідає за багато фізіологічні процеси, що відбуваються в організмі, наприклад, регуляцію вуглеводного обміну, і впливає на імунні процеси, пригнічуючи їх. При цьому відбувається гальмування виділення цитокінів.


Цікаво відзначити, що нейропептиди під час стресу можуть синтезуватися лімфоцитами. Останні також впливають на рецептори, чутливі до нейротрансміттерам і гормонів. Пептиди поряд з регулюванням нейроендокринної системи також проявляють свою дію як периферичні імунні модулятори. В даний час в клітинах імунної системи ідентифіковано більше 20 нейропептидів. Особливий інтерес представляє проопиомеланокортина (РОМС), який виступає в якості попередника адренокортикотропного Кормона, ендорфінів, енкефалінів і гіпоталамічних пептидів, вазоактивного інтестинального пептиду і пролактину. Ці речовини виділяються під час інтенсивного стресу і можуть прямо або побічно, наприклад, шляхом викиду цитокінів, впливати на функцію і міграцію лімфоцитів.


Імунна система активно впливає на центральну нервову систему за допомогою цитокінів, інтерлейкінів та інтерферонів, які частково проникають через гематоенцефалічний бар’єр і безпосередньо впливають на нейрони. Імунна система мозку (астроцити і мікроглії) також використовує ці речовини в якості медіаторів.


Шизофренія має цілий ряд клінічних та біологічних особливостей, які зближують її з багатьма хронічними неінфекційними аутоімунні захворювання (Кутько І.І. зі співавт., 2006).


Аргументи нейроіммунологіческой теорії патогенезу шизофренії

  • Змінена реактивність організму хворих на шизофренію
  • Зміна клітинного і гуморального імунітету в залежності від етапу перебігу шизофренії (первісна активність в подальшому змінюється імунодефіцитний стан)
  • Біологічне схожість шизофренії з хронічними неінфекційними аутоімунні захворювання
  • Порушення проникності гематоенцефалічного бар’єру внаслідок аутоімунного патологічного процесу
  • Виявлення щодо специфічних антитіл в сироватці крові хворих на шизофренію (позитивна реакція з антигенами тканин печінки, еритроцитів)


  Відгуки про лікування цитокінами шизофренії
Позначки:, , , ,