Це не безнадійні люди, немає! »Пенсіонерка 25 років шукає спосіб повернути до життя сина з шизофренією

«Це не безнадійні люди, немає!» Пенсіонерка 25 років шукає спосіб повернути до життя сина з шизофренією

Журнал «Імена» розповідає історію Тамари Іванівни та її сина Володимира (імена змінені). У 20 років Володимиру поставили діагноз «шизофренія». Зараз йому майже 50, і практично весь час він проводить вдома.

В Дев’ятнадцять РОКІВ ПОТРАПИВ В секти

Тамара Іванівна живе разом з сином Володимиром , якому під п’ятдесят. У 90-ті він навчався в інституті, а в дев’ятнадцять років потрапив в секту. Потім – в психоневрологічний диспансер, звідки вийшов з діагнозом «шизофренія». Зникли друзі, на роботу не влаштуватися. Як повернутися до нормального життя, незрозуміло. Порочний карусель: лікарня – чотири стіни квартири, квартира – лікарня.

В європейських країнах таким людям допомагають по можливості прийти в себе, відновитися. У Білорусі Володимиру як дорослому інваліду покладена тільки пенсія в 240 рублів. Все інше на плечах мами, яка теж нещодавно вийшла на пенсію. І тепер особливо гостро постало питання: що буде далі? Повернутися до життя людям з діагнозами, яких боїться роботодавець і обиватель, допомагає мінський Клубний будинок. У лютому після довгої перерви він нарешті «заселяється» в нове приміщення.

З Тамарою Іванівною (імена героїв змінені на прохання матері) зустрічаємося «на нейтральній території». Говорити про сина вдома, тобто в його присутності, вона не готова – Володимир заперечує хвороба. Йому 47, більшу частину життя він проводить в квартирі. Вибирається хіба що в магазин за сигаретами та в поліклініку на уколи. Поки мама не вийшла на пенсію, заходив до неї на роботу.

Колись Володимир навчався в інституті. Ще раніше, в школі, захоплювався радіотехнікою, отримував медалі на технічних конкурсах. У дев’ятнадцять років потрапив в секту «Трансцендентальна медитація». А в двадцять йому поставили діагноз «шизофренія».

ДО ЛІКАРНІ: «ЩО ПЛОХОГО може трапитися У ДЕРЖАВНОМУ ЗАСНУВАННЯ?»

– Пам’ятайте, що було в 90-ті? На всіх стовпах – реклама шкіл духовних практик, – говорить Тамара Іванівна. – Вони знімали зали в кінотеатрах, в школах, в дитячих садах – всюди! Здавалося тоді радянським людям: ось це духовність пішла, ось це світло. Син попросив абонемент на заняття по «трансцендентальної медитації» до Палацу юнацтва. Ми довіряли, адже це державна установа. Раніше був контроль: хто приходить, чому там вчать. Що поганого може статися в державній установі?

У вихідні на дев’яту годину Володимир йшов на заняття, повертався після обіду. Батьки запитували, чому так довго.

– Він розповідав, як там добре, яка там космічна музика. Вони читали мантри і оберталися під них. А після він почав дивно реагувати на зауваження. Ледь що – починає обертатися і читати мантри. Перестав їсти їжу, яку я готувала. Варив вівсяну кашку. Їв лише її і сухарики. Я забила на сполох, – розповідає мати.

  Лікування психозу

Володимир навчався добре, але з інституту його відрахували – пропускав заняття на військовій кафедрі. Мама каже, що син думав відслужити рік після навчання, тому військовим занять уваги приділяв. Але потім стало гірше:

– Син читав книгу «Бахагавад-Гіта як вона є». І почав влаштовувати своє життя так, як він сам зрозумів з цього вчення і виходячи з занять, які він відвідував. Полював за фотографіями, рвав і викидав. Позбувався речей, залишав за все по одній парі – шкарпетки, сорочку. Інші речі ховав під кущами. Я йому гітару подарувала – віддав комусь. Такий ось мінімалізм, – розповідає Тамара Іванівна про шляхи сина. «Аскеза» повинна була позбавити його від «хворобливості наступних реінкарнацій».

Володимир став звинувачувати матір у «вещизм», вказуючи на кілька кришталевих ваз в серванті.

– Ми багато ніколи не жили, звичайна сім’я, але і не бідували. Кажу йому: «Подивися на обкладинку своєї книги, ваша богиня сидить, обвішана золотом, на коні, прикрашеному коштовностями. А у мене кілька вазочок ».

Володимир продовжував свій «пост» і «звільнення від зв’язків з сім’єю». А через деякий час потрапив в психіатричну клініку.

– З лікарні до мене вийшов чоловік пригнічений, з порожнім поглядом. Мені пояснили: це вплив ліків. Лікарі назвали мені діагноз і побажали терпіння. І я набралася терпіння, і виявилося, що воно спасительно, – згадує Тамара Іванівна. Каже, що тоді почути «шизофренія» було те ж саме, що почути «рак».

У лікарні жінка намагалася пояснити доктору, що вважає, що на поведінку сина вплинули духовні практики. Принесла книги, просила вивчити їх, але лікар сказав: «Глибоко віруюча людина – це вже ненормально».

– Під дією лікарняних ліків людина спить, – каже Тамара Іванівна. Хворі та їхні родичі порівнюють дії цих препаратів з гамівної сорочкою. – Він спить собі і спить. Всім зручно. А йому? Він же людина, але він живе ненормальною життям. Раніше взагалі був тільки галоперидол, зараз і в Білорусі з’явилися інші ліки. У минулому році вперше за весь час в лікарні Володимиру дозволили приймати вітаміни і мінерали. Навіть звичайним людям вони потрібні для активізації роботи мозку. Лікар дозволив – і я вперше за 20 років побачила ефект від лікування.

  Шизофренію лікуватимуть амінокислотним коктейлем

Тамара Іванівна вважає, що з такими хворими недостатньо працюють психологи. Вважається, що медикаментозного лікування досить. Найважче починається після лікарні. Соціальні контакти скорочуються до мінімуму, батьки і хворі не отримують підтримки або отримують її мало. Вони просто не знають, як відновлюватися після диспансеру. Все на плечах близьких.

Друзів у Володимира не залишилося. Мама – єдина людина, з яким він спілкується.

– Моя роль – підтримання його життя. Це те, з чим я як я людина, яка недавно ходив на роботу кожен день, як-то справляюся. З рештою – складніше. Інтелект у сина збережений. Але потрібна корекція поведінки, потрібно відновити навички. Все це, напевно, може бути успішно, якщо цим будуть займатися професіонали. Поки у нас людей з обмеженими від народження здібностями і тих, що захворіли психічно потім, розглядають однаково.

Лікують по-різному, але в плані реабілітації не поділяють. Причому для перших розвивається система допомоги, а для наших дітей не зроблено майже нічого. Відкриваєш журнал зі статтями про допомогу людям з обмеженими здібностями. Бачиш діток з синдромом Дауна. Вони йдуть на контакт, посміхаються, десь їх влаштовують на роботу. Ті люди, які з ними займаються, відчувають себе потрібними. Це добре! А от дорослі люди з таким діагнозом, як у мого сина, менш комунікабельні, достукатися до них важче. І майже ніхто і не намагається. З ними все було добре, але одного разу вони захворіли – і виявилися нікому не потрібні. Ніхто у нас не намагається повернути їх до життя, допомогти влаштуватися на роботу. Ціла група людей обездолена.

Зараз Володимир мало пристосований до життя. Але Тамара Іванівна впевнена, що таким хворим можна допомогти.

– Було б добре, якби лікування хворих на шизофренію було схоже з лікуванням звичайного захворювання. Вивели з гострого стану – перевели в звичайну палату. Якщо зламана нога, потім призначають реабілітацію, де зрослися кінцівку розробляють. А у випадку з шизофренією просто знімають гострий стан, прописують таблетки і відправляють додому на диван. Там він і залишається, позбавлений контактів з людьми.

Минають роки, нові навички не купуються, старі – губляться. Тамара Іванівна сама пробує навчити сина правильно харчуватися, користуватися карткою, як-то планувати бюджет. Зараз у нього виходить близько шести рублів в день – така пенсія. Найбільш ймовірна перспектива для таких дорослих хворих без родичів – інтернат. А у Володимира Тамара Іванівна одна.

  Розлади психіки або слабоумство після інсульту

– А мені хочеться, щоб він залишився в своїй квартирі, – каже мама. Вона пояснює, що зруйнувати ізоляцію могли б психологи і соціальні служби. Професійні.

– Зараз в Білорусі у тих, хто вчиться на соціального працівника, в курсі 30 годин психіатрії. Всього 30 годин! Що людина за цей час дізнається? Це ж дійсно складні хворі. Чи не безнадійні люди, немає, але з абсолютно особливим поведінкою, яке потрібно коригувати і направляти.

В Європі соціальний працівник, який буде займатися людьми з психічними захворюваннями, вивчає проблему углубенно чотири роки, практика – з другого курсу. І результати зовсім інші. Хворі відновлюються, наскільки це можливо. Вони не відчувають себе самотніми, суспільство їх не боїться.

Чи не боїться і роботодавець слова «шизофренія», наприклад. Думаєте, не може такий хворий займатися якоюсь спокійною працею? Ще й як може!

Іноді Володимир приходить в мінський Клубний будинок. Це місце, де допомагають людям після психіатричних клінік: колишні пацієнти разом готують, займаються шиттям, фотографією, організовують самі собі заняття – навчання і дозвілля. Вони при справі, та й родичі можуть відпочити.

Володимир поки не те щоб дуже активний учасник життя Клубного будинку. Але, як кажуть організатори, вийти зі своїх чотирьох стін і сказати «здрастуйте» – це вже добре, це перший крок. В принципі ходити таким людям особливо нікуди.

В лютому після четвертого переїзду і чергового ремонту своїми силами Клубний будинок почне роботу в повну силу. Поки не було даху над головою (майже рік!), Учасники Будинки збиралися в парках, ходили в музеї та на виставки. Це незручно, не всім підходить. Клубний будинок – від ресепшена до кухні – повинен бути відкритий весь робочий день.

За весь час через Клубний будинок пройшло 150 чоловік. Їм допомагають соціальні педагоги, психологи, юристи. Хтось із колишніх пацієнтів стає завсідником Будинки, кому-то юрист допомагає влаштуватися на роботу – тоді людина з’являється в Будинку все рідше. Несподіваний переїзд (не продовжили оренду) вдарив по Будинку. Довелося шукати нове приміщення, збирати гроші на електриків, довго погоджувати з комунальниками нову проводку. Світла поки немає, але скоро буде. Попереду – косметичний ремонт, який роблять самі учасники Будинки.

Допомогти клубному будинку можна ось тут

Передрук матеріалів CityDog.by можлива тільки з письмового дозволу редакції. Подробиці тут.

Фото: «Імена».